За 41 рік життя Григорій Тютюнник був військовим, педагогом та журналістом. Але більшість знає його як письменника й автора роману «Вир». Тютюнника не стало 29 серпня 1961 року. До річниці смерті Суспільне підготувало матеріал про його життя і творчість.
Григорій Тютюнник — хто він?
Письменник народився 23 квітня 1920 року в селі Шилівка на Зіньківщині. До школи Григорій пішов у 6 років. Учився легко й добре. Почав писати вірші ще у Зіньківській десятирічці. 1937 року опублікував перший вірш у районній газеті «Більшовик Зіньківщини».
Із 1938-го почав навчання у Харківському університеті, але з початком війни, у червні 1941 року, пішов добровольцем на фронт. Тютюнник воював у складі студентського батальйону.
Згодом його комісували через поранення. У легенях Григорія Тютюнника застряг осколок снаряда, який дістали лише 1949-го.
Після війни завершив навчання і працював учителем на Львівщині. Також влаштувався у львівський журнал «Жовтень» та займався літературною діяльністю.
Помер Григорій Тютюнник 29 серпня 1961 року — не витримало серце. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.
Написав не тільки «Вир»
Григорій Тютюнник писав і поезію, і прозу. Його вірші зібрали у посмертну збірку «Журавлині ключі», яку видрукували у Львові 1963-го. Віршовані рядки він присвячував власним роздумам, писав інтимну лірику. У деяких поезіях звертався до матері:
Не сумуй, не клич собі жалю.
Все ж повинна ти мене діждатись.
Бо я так тебе люблю, люблю,
Страднице моя, старенька мати.
Прозові твори Григорій Тютюнник друкував із 1950 року. Це були новели, оповідання та повісті. Також створив роман «Вир». Першу частину твору надрукували 1960-го, а другу — 1962 року, вже по смерті автора.
За підрахунками науковців, у романі — майже 2 сотні персонажів та згадуваних осіб. Автор розповідає про життя в українському селі під час Другої світової і в повоєнні роки.
Згадує Тютюнник про Зіньків, Опішню, Гадяч, а також рідне село Шилівка, яке називає у творі Троянівкою.
«В центрі села тече річка з дивною, мабуть татарською, назвою — Ташань. Весною вона скресає, і тоді селяни б'ють ломами кригу, щоб не знесло ветхого місточка», — пише у «Вирі» Григорій Тютюнник.
За цей роман письменник посмертно став лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка. А 1983-го за твором зняли художній фільм «Вир».
Брати Григорій та Григір
Григорія Тютюнника іноді плутають із його молодшим братом Григором, теж письменником. У них спільний батько, але різні матері.
Григорія насправді хотіли назвати Георгієм, або ж, як казали у селі, Їгором. Записувати онука до сільради пішов його дідусь. По дорозі він вирішив відсвяткувати народження свого нащадка і зайшов до місцевого шинку, де напився. Тому й забув, як треба назвати онука.
Про цю історію пізніше написав Григір Тютюнник у спогадах про старшого брата:
«Вже не тямив, як звелено йому записати онука. Став пригадувати — не пригадується, то сказав секретареві: "Пиши Грицьком… Воно, мо', й не так, як казали, зате просто, по-нашому!"»
Виявили цю помилку лише тоді, коли Григорій був підлітком, а в сім'ї батька підростав молодший син, теж Григорій, якого почали називати Григором.
15 років брати майже не спілкувалися — бачилися рідко і мали значну різницю у віці. Зріднилися уже після того, як Григір повернувся зі служби на флоті.
Про Григорія Тютюнника брат написав книгу спогадів — «Коріння».
«Був людиною великої щедрості»
Про Григорія Тютюнника його сучасники лишили багато спогадів. Пишуть, що він був освіченим, чесним і добрим.
«Кремезний, середній на зріст, чуб — вихором на правий бік, ніби відбиток круто завихреної думки. Руки богатирські, пальці великі, пругкі, погляд зосереджений, внутрішньо зібраний, трохи засмучений, завжди лагідний, спокійний», — так описує зовнішність Тютюнника літературознавець та письменник Григорій Нудьга.
Інший письменник, Олесь Гончар, писав таке: «Григорій Тютюнник був людиною великої щедрості, душевної чистоти, закоханості в життя і людей, і всі ці якості органічно ввійшли — та й не могли не ввійти — в плоть і кров його книжок».
Найбільше спогадів про Григорія лишив брат Григір Тютюнник. Це епізоди не лише з дорослого життя, а й із дитинства.
«Якось Григорій по дорозі в школу забіг до нас уранці й поклав перед татом, що пухлий сидів за столом, підперши голову долонею, окраєць хліба. Тато розломив той окраєць надвоє, половину дав Григорієві в школу, а другу ще раз розломив — шматочок собі й шматочок мені — й ледве вимовив: "Спасибі, сину. Любий ти в мене ростеш", — і став помаленьку їсти, затуливши очі долонею», — так про дитинство із братом під час Голодомору згадав Григір Тютюнник у книзі «Коріння».
Сам же письменник сумував за домом та рідним селом. В одному з листів до матері писав: «Я вже, як журавель, стою на одній нозі і виглядаю на схід: чи скоро полечу на свій рідний край?»
Вшанування пам'яті
Цього року за ініціативи Інституту національної пам'яті 100-річчя від дня народження Григорія Тютюнника відзначали на державному рівні.
Його іменем названа школа у Кам'янці-Бузькій на Львівщині, де викладав письменник. У цьому ж місті, на будинку, де мешкав наш земляк, встановили меморіальну дошку.
Ім'я братів Тютюнників присвоїли також школі у Шилівці на Зіньківщині.
У цьому ж закладі створили кімнату-музей, присвячену Григорію та Григору. У ній — бюст старшого брата, особисті речі та фотографії.
Читайте і дивіться Суспільне Полтава на платформах:
Telegram | Viber | Instagram | Twitter | YouTube | Facebook | Тік Ток | Threads | Whatsapp
